Внимание!!!

Збірка есеїв львівського історика професора Ярослава Грицака продовжує та доповнює книжку «Страсті за націоналізмом», яку «Критика» випустила у світ 2004 року. Але це радше не змінена чи оновлена її версія, а цілком нове видання: понад половину вміщених тут есеїв автор написав протягом сімох пореволюційних років і на матеріялі здебільшого «післяпомаранчевому», а раніші тексти суттєво переглянув з урахуванням новітніх подій. Утім, автор і далі закликає до парадигмальної зміни в поглядах на природу націоналізму та, попри драматичні колізії останнього часу, не вважає за доцільне змінювати головний висновок, якого дійшов 2004 року: і тоді, і нині Україна має саме стільки націоналізму, скільки потрібно, щоб утримувати відносну політичну стабільність і будувати демократію, а досвід Помаранчевої революції та її поразки тільки увиразнив те, що вагу національного чинника в публічному дискурсі дуже перебільшено. Наші непозбутні навколонаціоналістичні «страсті» пов’язані не так з ідентичностями, як із цінностями, що їх сповідує українське суспільство. У поглядах і правлячої верхівки, і рядових громадян усе ще переважають цінності «закритого суспільства», і відповідальність за консервацію такого стану більшою мірою лягає на еліти: історичний досвід показує, що саме вони, якщо мають таке бажання, можуть вирішально вплинути на зміну суспільної свідомости. Натомість українські еліти – дарма, «помаранчеві» чи «реґіональні» – воліють зміщувати фокус суспільних дискусій на питання мови та історії. Тимчасом українці, наголошує професор Грицак у передмові до нового видання своєї праці, мусять, перш ніж дійде до нової політичної революції, задля її успіху здійснити революцію інтелектуальну: змінити спосіб думання про те, чим є вони і чим є Україна.